Любомир ГУЗАР: «Церква – як мама для народу, тому говорить його мовою»

Архієпископ-емерит УГКЦ, Блаженніший Любомир (Гузар) презентував у Києві книгу «Три дороги», її приурочено до 80-літнього ювілею кардинала. В основі видання – бесіди колишнього Глави УГКЦ Любомира Гузара з журналістами, відповіді на запитання про найвагоміші царини людського життя: любов, дітей, церкву, суспільство, гроші, свободу тощо. До книжки увійшли і фрагменти з його аудіокниг, назви яких співзвучні з розділами видання: «Дорога до себе», «Дорога до ближнього», «Дорога до Бога». Книгу адресовано всім, «незалежно від конфесії та сили віри». Адже…

– Три дороги – це три головні напрямки у житті людини. Людина відноситься до себе, до ближніх і до Бога, – пояснив Блаженніший. – Коли ці три відношення є правильно наставлені, тоді людина є щасливою. Коли ми не дбаємо належно наладнати ці відношення, тоді потрапляємо у різні клопоти. Ось чому саме ці теми були головними, які ми обговорювали.

На зустріч із кардиналом прийшло вельми багато людей, кожен хотів почути відповідь саме на своє запитання.

«ДУЖЕ МАЛО ЛЮДЕЙ ЗАУВАЖУЮТЬ, ЩО НЕ РОБЛЯТЬ ДОСТАТНЬО ДОБРА»

– Ваше Блаженство, у книзі є визначення: «Свобода – це можливість творити добро». Чи задоволені реалізацією своєї свободи?

– У житті я проґавив багато можливостей зробити щось добре, і це мені болить. Я не робив дуже багато зла, старався оминати його, але й добра робив недостатньо. Нині, коли оглядаюся на минуле, то думаю, що міг зробити те і те… Мені, щиро вам кажу, прикро через це...

Люди приходять до церкви й у сповідях переказують свої гріхи. Дуже мало хто звертає увагу на те, що не робив добро. А це ж не використати нагоди. Не скажу, що то робити зло, але майже-майже… Люди думають, що коли вони не роблять зла, нікого свідомо не кривдять, стараються бути добрими членами сім’ї, родини, громади, то вони досконалі. Треба себе запитати: «Чи я зробив стільки добра, скільки міг би зробити?» Бо ми маємо цю можливість, у нашій природі ота свобода робити добро. Варто щиро старатися якнайбільше робити добра.

– Ви пройшли нелегкий, майже двадцятилітній стаж служіння в Україні: від маленької церкви у селі Рудному до нинішньої, що над Дніпром. На вашу думку, як змінилися парафіяни, духовні отці й Українська греко-католицька церква в цілому?

– Про два елементи скажу: зовнішній і внутрішній. Раніше наша церква була переслідувана, гнана й не могла розвиватися. Відтоді як настала свобода, церква зробила великі кроки вперед. За останні десятиліття організовано повноцінні парафії, створено систему церковної освіти. Це речі важливі, але вони зовнішні. А церква передусім – духовна установа. Отже, її треба оцінювати за внутрішніми параметрами. На щастя, з Божою поміччю ми й тут маємо кроки вперед. От зайдіть у наші церкви в неділю і побачите багато народу, який молиться. А від понеділка й до суботи? Як ми живемо Божою наукою у ці дні тижня? Тут ми також при Божій помочі йдемо вперед, хоча це ще не так, як має бути. Маємо покращити якість парафій, зробити церковну спільноту якнайбільш духовною, християнською. Бо оті прикрі часи, що за нами, коли людей не вчили жити за наукою Бога, заразили нас, зранили безбожністю… За нами багато старих гріхів, і нам іще довго від них лікуватися.

– Які приклади найяскравіших духовних недуг назвете?

– Корупція – духовна недуга, це є злодійство. І воно не зникає так легко, бо ще замало ми надихнулися Божим духом, мало відчуваємо потребу справедливості для всіх. Тільки коли всі будемо духовно переконані, що це є лихо й від нього треба втікати, як від гріха, тоді вилікуємо громаду. Інші приклади духовних недуг – безвідповідальність за себе й за інших. Але старші потроху навертаються і, головне, дедалі більше молоді починає жити за засадами Христового навчання.

«ЩАСТЯ – НЕ У СТАТКАХ, А В ЧИСТОМУ СУМЛІННІ»

– Молодь часто ні про що інше, як про матеріальні блага, не думає…

– Багато людей гадає, що щось гарне може бути лише із дорогих матеріалів – золота, срібла, мармуру. Навіть будувати церкви намагаються з найдорожчого матеріалу. Але краса полягає не в тому, краса – це щось духовне, вона – в іншому рівні вартостей. Краса картин, Рембрандта чи Пікассо, не оцінюється в дорогих матеріалах. У них – духовна вартість, те, що митець вклав за допомогою дуже простеньких засобів. Хата може бути прекрасною і з простими меблями… Людина є прекрасна, коли старається зробити себе важливою не матеріальними речами, а духовними цінностями. Приміром, великі науковці світової слави – дуже прості люди. Той, хто мало знає, той вдає мудрого.

– А як саме вчити молодь зрозуміти, що не гроші – головне у житті?

– У минулому гроші були джерелом безпеки. Хто мав гроші, міг себе викупити з багатьох клопотів. Ми є свідками цього ще й сьогодні. Чому багато людей прагнуть мати гроші, бути багачами, олігархами? Бо здається, що так їм усе можна. На жаль, багатим людям у нас справді багато чого можна. Їх рідко карають за те, що вони швидко їдуть тощо. Багато таких промахів, де гроші говорять. Тож як переконати людину, що щастя не в грошах? Бо щастя людини полягає у внутрішньому задоволенні. Коли сумління не оскаржує те, що ми робимо. Проте люди, певно, скажуть: «Ви дуже гарно кажете, але я таки хотів би мати багато грошей!». Той, хто при Божій помочі переконаний, що не гроші, а є щось інше, що робить людину щасливою, своїм прикладом мусить послужити ближнім. Щоб люди побачили й сказали: «Ось чоловік, який має якісь доходи, забезпечує родину, але поводиться дуже чесно, від нього променіє щастя, він почувається задоволений, його не гризе сумління…» Тут важливе не теоретичне пояснення, а живий приклад людей, які, не маючи великих посад, накопичень, почуваються щасливими. Це переконує, бо це не є теорія, а наочність. Людина може бути щасливою без великих статків, але з чистим сумлінням. Я вже не кажу про крайній доказ: щоразу, стоячи над чиєюсь домовиною, запитайте: «Що з того, що він мав стільки грошей? Що він із собою взяв на другий світ?». Люди не дуже радо думають про смерть. Надто – молодші…

– Чи можлива українська церква без української мови, на вашу думку?

– Церква – то як мама. І церква говорить мовою народу. Вона може говорити різними мовами, залежно від потреби людей, які присутні в церкві. До них варто звертатися мовою, яку вони розуміють. Церква, як і мама, дбає про народ, старається бути тим, чим є народ. Якщо вона живе потребами народу, то старається бути близька до народу, разом із мовою.

– Скажіть, наскільки важливо людині бути скромною? Бо нині ми про це теж геть забули…

– Скромним треба бути в серці. Бо тоді людина не задумується: «Ага, а як-то я покажу свою скромність?» Скромним людина має бути природно. Якось я був запрошений у дім до Шептицьких. Дуже хвилювався, як там почуватимуся, бо ж то графи, шляхта. Відтак був здивований і захоплений, наскільки мені там було добре! За кілька тижнів зустрів одного професора й розповів йому про ці враження. А він каже: «Та то цілком природно: вони не мусять вдавати, що вони пани, бо вони є панами». Отже, скромність – це те, що у серці. Але дуже мало багатих людей уміють бути багатими. Бо можна бути багатим і скромним. Бути багатим не є гріх, багатство – то не прокляття. Але треба вміти бути багатим. «Блаженні убогі духом», – у цьому секрет.

Жанна КУЯВА