Пенсіонер з Чернігова сплів захисникам 100 пар шкарпеток

Його звати Борис Іванович Комаров і так, він сплів 100 пар шкарпеток для хлопців, щоб осінні холоди не застали зненацька. «Скажете хлопцям – то дідусь в’язав, – усміхається, передаючи волонтерам з організації «Голос батьків» чергову партію шкарпеток на фронт, Борис Іванович. – Хай не сєрчають, якщо щось не так, старався для них дуже, нехай носять і здорові будуть!». На своє хобі чернігівець натрапив випадково - завдяки підказці сусідки.

«Пенсії у мене скільки там – дрібка, то хоч цим допоможу, чим можу, – каже чоловік. – Оно, вже і з паличкою ледь ходжу, сьогодні пройшовся в аптеку – назад додому ледве дійшов. Але поки можу – буду в'язати. Як подумаю, що хлопці наші там по болоті, на холоді, то хочу хоч чимось їм допомогти. Не можу сидіти без роботи – ото й плету шкарпетки…», - з талановитим дідусем поспілкувалися автори соціальної платформи Goodacity. Борису Івановичу – далеко за восьмий десяток.

Живе самотньо, бо вже три роки як відійшла у вічність кохана дружина. Здоров’я підводить – до волонтерського центру дідусь іде, важко спираючись на паличку. Просить говорити голосніше, бо сильно сів слух. Такі ось візити до волонтерів, яким приносить власноруч зв’язані шкарпетки – його віддушина.  Борис Комаров неабияк радіє кожній зустрічі, бо брак спілкування — найтяжче у старості.

«Та що мені там про себе розказувати, – усміхається Борис Іванович. – Людина, як і всі…Народився в Казахстані – хоч мама родом звідси, з Чернігівщини. Вона була ще малою, коли совєти дідуся «розкулачили», а всю родину вислали до Казахстану. Там мама вийшла заміж, там я і народився. 22 роки там прожив, а потім вирішив поїхати на мамину Батьківщину. Приїхав сюди, до Чернігова, і тут знайшов свою любов – дружину Вікторію, вона жила в Городнянському районі. Прожили ми душа в душу 60 років. Здоров’я вже самі розумієте, яке – підводило, а тут ковід…  Захворіла, злягла, забрали її в лікарню… Я теж захворів, мене повезли в іншу лікарню – а на другий день подзвонили, кажуть, ваша дружина померла. От така біда… Сусіди її ховали – бо я в лікарні лежав, дуже слабкий був. Так сам, як палець, і залишився. Ноги хворі, зовсім не носять мене – навіть на цвинтар до своєї Вікусі поїхать не можу…».